Історія справи

Постанова ВССУ від 27.02.2026 року у справі №759/6373/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 759/6373/24

провадження № 61-13254св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник малолітнього сина ОСОБА_2 ,

відповідач -ОСОБА_3 ,

третя особа - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іваненко Марії Володимирівни, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року у складі судді Петренко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Верланова С. М., Поліщук Н. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У березні 2024 року ОСОБА_1 яка діє у своїх інтересах та як законний представник малолітнього сина ОСОБА_2 ,звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_3 , третя особа - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, в якому просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що вона з 07 лютого 1991 року зареєстрована та

постійно проживає у вказаній квартирі. У зазначеній квартирі вона проживала зі своєю бабусею ОСОБА_4 , яка була наймачем житла. Зазначала, що вона виховувалася лише бабусею, оскільки її батьки були позбавлені батьківських прав. Крім неї та її бабусі, у квартирі був зареєстрований ОСОБА_3 , її рідний дядько.

Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації смерті

у м. Києві. На момент смерті бабусі їй було 14 років.

29 березня 2006 року відповідно до розпорядження Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації № 503, піклувальником над нею було призначено відповідача. У зв`язку зі смертю ОСОБА_4 , 15 серпня 2006 року розпорядженням № 1444 внесено зміни до договору найму квартири і новим наймачем став відповідач.

Проте, незважаючи на призначення піклувальником, відповідач не виконував покладених на нього обов`язків: він не проживав у квартирі з нею, не піклувався про неї, фактично самоусунувся від своїх обов`язків. Вона, починаючи з 14 років, проживала одна, навчалася в школі та самостійно забезпечувала себе всім необхідним.

З 2006 року відповідач фактично проживав за іншою адресою зі своєю співмешканкою, ніхто йому не перешкоджав жити у спірній квартирі. Жодних контактів із відповідачем у неї не було. Крім того, починаючи з 2006 року тільки вона сплачувала всі комунальні послуги за квартиру, що підтверджується квитанціями та рахунками.

Зазначала, що вона проживає в квартирі зі своїм чоловіком ОСОБА_5 та малолітнім сином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У лютому

2024 року відповідач без попередження з`явився біля квартири та намагався потрапити всередину. Оскільки вона не бачила відповідача з 2006 року, то на її запитання про причину візиту відповідач заявив, що має намір вселитися та проживати в квартирі.

Ураховуючи викладене, позивач просила суд її позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня

2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що доказів того, що відповідач не проживає в спірній квартирі без поважних причин і що він втратив інтерес до житла позивач не надала. Даних про наявність у відповідача іншого житла матеріали справи не містять, позивач протилежного не спростувала. При цьому суд вказав, що визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, призведе до того, що останній фактично буде позбавлений житла, а виселення покладе на нього надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін.

Апеляційний суд також зазначив, що матеріали справи підтверджують періодичність спору між сторонами щодо житла і саме позивачка, а не відповідач, мала б довести свої позовні вимоги, а саме те, що у відповідача є інше житло, такого не встановлено.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2025 року заяву представника ОСОБА_3 - адвоката Хорис А. О., про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Суд уважав частково доведеними відповідними доказами вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, а не заявлені 25 000 грн і керувався при цьому статтею 141 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2025 представник ОСОБА_1 - адвокат Іваненко М. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду

від 17 вересня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 759/6373/24 із Святошинського районного суду м. Києва та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Іваненко М. В., мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Судами ухвалено судові рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування статей 71 72 ЖК України та встановлення обставин щодо позбавлення права користування житловим приміщенням у випадку непроживання у квартирі понад шість місяців без поважних причин, які викладені у постановах Верховного Суду:від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15-ц (провадження №61-25867/ск18); від 29 лютого 2024 року у справі №761/44727/16-ц (провадження № 61-12130св23).

Вказує, що судом першої інстанції не зазначено у мотивах прийняття рішення покази свідка ОСОБА_6 , які мали суттєве значення для справи щодо встановлення факту непроживання з 1991 року у квартирі відповідача без поважних причин.

Судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилено клопотання про допит та виклик свідків: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , а також відхилено клопотання про долучення доказів до матеріалів справи: акту про

непроживання відповідача від 18 серпня 2025 року та акту обстеження

матеріально-побутових умов від 18 серпня 2025 року, які з незалежним обставинам від позивача не були подані до суду першої інстанції, оскільки через неналежне надання правничої допомоги адвокатом Бондарем А. В. у суді першої інстанції, позивач, як людина без юридичної освіти, не була обізнана, які докази необхідно збирати та подавати до суду разом з позовною заявою.

Також зазначає, що судами не було враховано те, що за місцем реєстрації відповідач не проживає понад п`ятнадцяти років без поважних причин, не з`являвся до квартири, його речі у квартирі відсутні, жодних витрат на утримання, ремонт квартири, сплату комунальних послуг відповідач не несе, тягар сплати комунальних послуг, утримання квартири покладено на позивача, яка з 2006 року проживала сама, оскільки відповідач як її опікун напризволяще залишив її, яка ще була неповнолітньою, не забезпечуючи її ні матеріально, ні морально, мешкаючи за іншою адресою. При цьому, судами не було прийнято до уваги, що поданням позову до Святошинського районного суду міста Києва у справі № 2608/5338/11 про зміну умов договору житлового найму та встановлення конкретного порядку користування житловим приміщенням слугувало те, що відповідач заселив у спірну квартиру квартирантів, а сам відповідач у той час у квартирі не проживав, тобто відсутні поважні причини тимчасового проживання у квартирі понад 15 років.

Крім того, судами не було застосовано статтю 107 ЖК України, що має суттєве значення для правильного вирішення справи по суті. Також посилається на відповідні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив від представника

ОСОБА_3 - адвоката Хорис А. О., на касаційну скаргу, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є безпідставні, зводяться до незгоди з висновками судів, які надали належну оцінку поданим доказам і повністю встановили фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки припинення права користування відповідачем спірним житлом не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенції) і не є необхідним у демократичному суспільстві. Зазначає, що позивачка весь час перешкоджає йому у користуванні житлом і саме він є наймачем спірної квартири, він іншого житла немає, нерідко проживає у вокзальних приміщеннях, між ними існують постійні спори, у тому числі судові. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення та стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу. При цьому зазначає, що орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу, які планує понести відповідач у зв`язку із розглядом справи судом касаційної інстанції складає

25 тис грн, докази надання правничої допомоги та розрахунок її вартості буде наданий протягом п`яти днів після ухвалення судом рішення.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, а саме: 1) застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;

3) суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скаргапредставника ОСОБА_1 - адвоката Іваненко М. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , ордер № Г_291927, виданого на підставі рішення виконкому Ленінградської районної ради від 27 грудня 1976 року, було надано ОСОБА_11 та членам його сім`ї: дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_3 , дочка

ОСОБА_12 , дочка ОСОБА_13 . Квартира складається з трьох кімнат, житловою площею 47,66 кв. м.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації смерті у м. Києві

(т. 1, а. с. 11).

ОСОБА_1 є внучкою ОСОБА_4 , її батьки були позбавлені батьківських прав. Відповідач є рідним дядьком позивачки.

Розпорядженням Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації

від 29 березня 2006 року № 503, піклувальником над неповнолітньою

ОСОБА_1 було призначено ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 12, 54).

Відповідно до розпорядження Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації від 15 серпня 2006 року № 1444 у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 внесені зміни до договору найму квартири і укладено договір найму з ОСОБА_3

(т. 1, а. с. 13, 56).

24 листопада 2011 року ОСОБА_3 з ПАТ «Київгаз» уклали договір № 6094 про надання населенню послуг з газопостачання за адресою:

АДРЕСА_2 . (т. 1, а. с. 62-65).

Згідно з довідки КП Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Святошинського району м. Києва від 29 лютого 2012 року за адресою:

АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_3 та

ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 60).

Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2

з 07 лютого 1991 року. А з 04 липня 2022 року за вказаною адресою зареєстрований син ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. с. 14-16).

Відповідно до відповіді на адвокатський запит від 29 лютого 2024 року Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації № 107-1775

від 07 березня 2024 року ОСОБА_3 не звертався до адміністрації із заявою про збереження житла у зв`язку з його тимчасовою відсутністю (т. 1, а. с. 17)

Згідно до листа Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації

від 19 березня 2024 року квартира за адресою: АДРЕСА_2 , не приватизована (т. 1, а. с. 88-90).

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2012 року у справі № 2608/5338/11 було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація, орган опіки та піклування Святошинської районної державної адміністрації, про зміну умов договору житлового найму та встановлення конкретного порядку користування житловим приміщенням. З мотивувальної частини рішення вбачається, що предметом спору була квартира за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 66-67).

Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 11 березня 2024 року

у справі № 759/4355/24 ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП України та накладено на неї адміністративне стягнення у вигляді штрафу на користь держави. З тексту постанови вбачається, що 27 лютого 2024 року ОСОБА_1 приблизно

об 11.30 год., перебуваючи за місцем свого проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , умисно не впускала до квартири свого дядька - ОСОБА_3 , який зареєстрований за вказаною адресою, тобто вчинила економічне насильство, внаслідок чого могла бути завдана шкода психологічному здоров'ю потерпілого, чим вчинила адміністративне правопорушення, передбачене частиною статті 173-2 КУпАП (т. 1, а. с. 70-71).

Матеріали справи також містять копії звернень ОСОБА_3 до правоохоронних органів з приводу перешкод у користування житлом, що вчиняються ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 72-76).

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ

від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Верховний Суд у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19) вказав на те, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої статті 76, частини першої статті 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що сторони у справі зареєстровані у спірному житловому приміщенні. Доказів того, що відповідач не проживає в спірній квартирі без поважних причин, втратив інтерес до житла позивач, не надала. Даних про наявність у відповідача іншого житла матеріали справи не містять, позивач протилежного не спростувала, таких доказів не надала. При цьому суди вірно вказали, що визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою призведе до того, що останній фактично буде позбавлений житла, а виселення покладе на нього надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін.

Верховний Суд у черговий раз звертає увагу, що саме позивач в силу принципу змагальності процесу та вимог статей 12 81 ЦПК України повинен довести свої позовні вимоги, не перекладаючи цей тягар доведення позову на те, аби відповідач спростовував позов. Позивачка свій позов не довела. Так, пред`являючи позов і надалі беручи участь у судовому процесі позивачка обмежилася виключно кількома довідками про те, що відповідач не звертався у певні органи з тим, що йому перешкоджають проживати у спірній квартирі. Ці докази взагалі не свідчать про поважність причин непроживання у квартирі. Позивачка не довела, що відповідач має інше постійне місце проживання і саме вона мала б це довести. Саме у силу цих обставин є безперспективними доводи касаційної скарги, що суд не застосував положення статті 107 ЖК України. Ця стаття застосовується при встановленні іншого місця проживання відповідача.

Більше того, в силу принципу диспозитивності (стаття 13 ЦПК України) позивачка таких вимог в суді не заявляла.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не проживав у квартирі понад п`ятнадцяти років без поважних причин не заслуговують на увагу, оскільки у своїх поясненнях відповідач також вказував про тимчасовий характер непроживання і періодичне здійснення користування спірним житлом. Зазначав, що нерідко проживає у вокзальних приміщеннях. Крім того, судами встановлено, що між сторонами був наявний спір, який вирішувався судом в 2012 році, а також обставини перешкод у користуванні, що встановленні рішенням у справі про адміністративне правопорушення в 2024 році, що спростовує твердження позивача про відсутність відповідача у спірній квартирі без поважних причин.

Посилання касаційної скарги на те, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилено клопотання про виклик свідків та долучення доказів до матеріалів справи через неналежне надання правничої допомоги адвокатом Бондарем А. В. у суді першої інстанції не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, проте позивач таких доказів не надала. При цьому неналежне надання правничої допомоги адвокатом позивачу не є поважною причиною неподання таких доказів, а посилання позивача на свою юридичну необізнаність не може бути прийняте судом до уваги, оскільки відповідно до частини другої

статті 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Таким чином при вирішенні зазначених клопотань суд не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору по суті.

Посилання касаційної скарги про неврахування судом висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є безпідставними. У кожній із зазначених справ суди виходять з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваних судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Іваненко Марії Володимирівни, залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк